Український журнал - 4/2010
Житло для письменника
(Скачати весь номер: 4/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Тимофій Гаврилів, Львів
Аби почати писати, треба поміняти житло – зрозумів я після багаторічних спроб стати письменником. Я замислився: де та домівка, що підійшла б мені? Яка вона? Я згадав про порожній будинок своєї покійної бабці і поїхав на село. Однак на селі було не до писання. Зачувши, що я тут, почали приходити родичі, яких виявилося майже так само багато, як сюжетів, а, крім родичів, були ще сусіди, які пам’ятали мене гунцвутом або пуцьвірінком – хто як.
Через кілька днів я спакував валізу і повернувся до міста. Треба їхати туди, де тебе ніхто не знає, міркував я, підстрибуючи на задньому сидженні достосованого під пасажирські перевезення „мерседеса“ і голосно чхаючи від порохів. Після кожного звукового ексцесу кури, яких везли на продаж, метушилися й кудкудакали і селянка поправляла на них рядно.
У відпустку я вирушив у гірський санаторій. Ось де, гадав я, зможу віддатися творчості. Ніхто мене там не знає, тож не відволікатиме. Справді, санаторій лежав самітцем серед хвойного лісу, далеко від навколишніх сіл. Щоранку я здійснював тривалі прогулянки.
Мені не написалося там жодного речення. Розмірковуючи про причини, я дійшов висновку, що для писання необхідний інший ландшафт. Гори затискають і сковують.
Наступної відпустки я вирушив на море. Мій знайомий дістав мені путівку за десять відсотків у пансіонат „Клепсидра“. Тридцять годин поїздом на південь, і на світанку під моїми ступнями шурхотів солоний морський пісок.
Якщо не враховувати поганого харчування, все було добре: позаду степ, попереду море, вгорі сонце і небо, внизу пісок і вода. Кожна піщинка була наче літера – скільки слів можна було б скласти, якби зібрати їх усіх докупи! І тоді я подумав: „Який я дурний! Як я раніше не здогадався! Щоб писати, треба їздити, жити у провінційних готелях, однак довше, ніж на місяць, ніде не затримуватися“. Я оформив відпустку своїм ко- штом і поїхав. Ти подивися, міркував я, ковзаючи поглядом по навколишніх краєвидах, чимало відомих письменників вело готельне життя. Всі вони писали легко й невимушено, і ніхто з них ніколи не скочувався в кіч. Жодний не карався так, як я. Всі вони писали про вигаданих героїв, а не про себе, як тепер. Кожен із них написав не один том. Усі вони стоять у твоїй домашній бібліотеці. Всіх їх ти не раз із задоволенням перечитував.
Перший готель, в якому я зупинився, був майже порожнім, як, зрештою, більшість провінційних готелів. Я віхтувався з його кухні, двічі на день – сніданок, обід (вечерю ощадив) – спускався в долішню залу, решту часу проводив у номері, чекаючи, мов селянин на дощ, коли напишеться перше речення. Проте в цьому готелі почати писати мені не судилося. Гаразд, писання – складна штука, втішав я себе, потрібно спочатку ввійти в колію.
Принагідною вантажівкою я добрався в найближче містечко, де винайняв номер у найскромнішому з трьох містечкових готельчиків. Я – людина невибаглива, обходжуся мінімальним.Доки я отак переїздив з містечка в містечко, з готельчика в готельчик, з номера в номер, одного разу відчув, що скучив за великим містом. Ніколи досі я не спізнавав такої непідробної і невідворотної туги. Це твій шанс, сказав я собі.
Готелі великих міст дорогі. Тиждень я змарнував у пошуках житла. Щойно у вівторок надибав пансіонат, який сяк-так влаштовував мене ціною і місцем розташування. Я винайняв номер з вікном на внутрішнє подвір’я, де росли каштани, і, зморений пошуками та невдачами, провалився у сон.
Я зіскочив з ліжка від грюкоту й шарудіння в замку. На порозі стояли покоївка з адміністраторкою. „Ви… добре… почуваєтеся?“ – „Прекрасно! – вигукнув я й, прочитавши на їхніх обличчях сумнів, підтвердив. – Я почуваюсь прекрасно!“
Що більше я сидів за столом, чаклуючи над аркушем паперу, що частіше дивився у вікно на будинок навпроти, який утворював дві інші сторони внутрішнього подвір’я, то частіше мій погляд звертався на терасу горішнього поверху. Щоранку туди виходила жінка з карафою води підливати рододендрони у великих зелених дерев’яних горщиках. Іноді на терасі вечеряли.
Моя інтуїція підказувала мені, що ця тераса, це піддашшя – от де я зміг би писати. Я це відчував так явно, як жодного попереднього разу.
Двері відчинила та сама жінка, яка щоранку підливала рододендрони. Я взявся пояснювати ситуацію, мовляв, я залюбки винайняв би це помешкання. Погляд її очей виражав мовчазне здивування. „Ми нікуди не виселяємося і від’їжджати теж не плануємо“, – врешті відповіла вона.
Я був більше, ніж переконаний, – якби тоді вдалося винайняти те помешкання, я нарешті зміг би почати писати.