Український журнал - 4/2010
Тіньовий ресурс республіки
(Скачати весь номер: 4/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Алла Лазарева, Париж
Час від часу французьке політичне життя вибухає гучними скандалами. Справа нафтової компанії „Ельф“, „Анголагейт“, сумнівна збройна допомога авторитарним режимам у багатих стратегічними ресурсами країнах Африки... Не всі публічні викриття завершуються в залі суду. Та переважна більшість з них має очевидну спільність. Коріння корупційних справ за участю високих французьких чиновників чи не завжди ховається на африканському континенті.
У 60-х роках французькі журналісти вигадали такий термін – Франкоафрика. Ось так, в одне слово та всупереч граматичним нормам, було визначено систему тіньових зв’язків між впливовими паризькими політиками, дружніми африканськими диктаторами та керівниками потужних французьких енергетичних фірм. Ця щільно закрита система політичного та економічного клієнталізму і нині є механізмом виміру реального французького впливу на Чорному континенті. „Франкомовна Африка, від завершення Другої світової та до сьогодні, залишається потужною складовою французької політики. Не лише зовнішньої, але й внутрішньої, – розповідає на умовах анонімності колишній французький дипломат. – Париж завжди домагався, щоб у державах із цікавими ресурсами при владі опинялися такіполітики, з якими нам простіше домовлятися. Такою була політика де Голля, який розпочав деколонізацію та відпустив на волю африканські народи. Формально відпустив. Бо в економіці ми завжди намагалися триматися тих звичних ринків, де вкорінилися французькі нафтові, газові, металургійні та інші компанії“.
У просуванні власного національного бізнесу, врешті, нема гріха. Проблеми починаються з сумнівних методів. А саме – з двосторонніх військових угод, що укладалися відразу по проголошенні незалежності з деякими колишніми колоніями. Такі угоди часто мали секретні додатки, які забезпечували систему преференцій для французьких фірм.
Наприклад, військовий договір із Кот д’Івуар від 1961 року передбачав, за право звертатися по збройну допомогу до Франції, можливість безперешкодного вільного пересування для солдатів французької військової бази. А також – пріоритет продажу місцевих нафти, газу, урану та літію саме Франції. За Парижем, згідно iз секретним додатком, залишалося право обмежувати або й забороняти продаж цих стратегічних речовин іншим країнам.
„До недавнього часу французька армія у Африці мала 10 000 військових, – розповідає історик Мішель Кане. – Вони не раз без жодного мандату ООН втручалися до внутрішніх конфліктів африканських країн. Щоразу – на боці чинної влади, себто місцевого диктатора. Як, наприклад, у Чаді, де президент Ідріс Дабі двадцять років тримається при владі виключно вправністю французької зброї. Пан Дабі є зручним міжнародним партнером. Він навчався у Франції, тож гостинно розмістив у себе французьку військову базу, а також погодився, щоб нафту в Чаді видобував саме французький бізнес“.
За висновками організації „Transparency International“, особисті статки незмінного президента Чаду перевищують двадцять мільйонів євро. Коли ж зовнішній борг країни складає 1,5 мільярдів. „Франція надала кілька пільгових позик цій країні, – каже далі Мішель Кане. – Вони були банально розкрадені президентом та його близькими. Громадянам цієї держави залишається колосальний борг та мізерні умови життя, але Париж втричі повертає вкладені у кредити гроші через надприбутки нафтової фірми,Тоталь‘, що комфортно працює під захистом Ідріса Дабі“.
Природне заперечення демократії
У середині 90-х років французькі політичні кола пережили два потужні корупційні скандали: „Анголагейт“ та справу нафтової компанії „Ельф“ (нині „Тоталь“). Тоді на лаві підсудних опинилися десятки високих державних чиновників. З-поміж них – колишній міністр закордонних справ Ролан Дюма, син колишнього президента Франції Жан-Крістоф Міттеран, колишній міністр внутрішніх справ Шарль Паскуа...
„Йдеться не про злочини декількох високих чиновників та промисловців. Мова про хибну систему боротьби за зовнішні ринки, збудовану урядом. Все набагато глибше“, – сказала тоді слідчий у справі „Ельф“ Ева Жолі. Під час судового розгляду цієї справи було встановлено зловживань на загальну суму понад 300 мільйонів євро.
37 звинувачених займалися не лише активним особистим збагаченням. „Від початку ,холодної війни‘ та до падіння Берлінської стіни ,Ельф‘, по суті, виступав знаряддям неоколоніалізму в ідеологічному, але найважливіше – імперіалістичному та економічному протистоянні Сходу та Заходу, – вважає політичний журналіст Патрік Корді. – ,Ельф‘ був зручним та мовчазним посередником між Парижем та ,друзями Франції‘ в Африці. Таким собі потужним африканським насосом, що качав гроші в обидва напрямки“.
Справа „Ельфа“ викрила тривалу корупційну мережу в Габоні та Камеруні, Анголі та Нігерії. „Комісія з контролю над банківськими операціями змогла довести лише очевидні фінансові оборудки, – пояснює далі Патрік Корді. – Але багато що залишилося за кадром. Зокрема, імовірна участь в розпалюванні громадянських воєн у Алжирі, Конго-Браззавілі та Нігерії. Ці країни з надзвичайно багатими надрами вигідно послаблювати, аби потім на цікавих умовах працювати у видобутку стратегічної сировини“.
„Анголагейт“ – потужний міжнародний скандал на ринку озброєнь. За вироком у справі Жан-Крістоф Міттеран на прізвисько „Татоменісказав“ був засуджений до двох років ув’язнення з відстрочкою та штрафу на суму 375 000 євро. Президентського сина покарано за посередництво у продажу Анголі російських озброєнь під час громадянської війни. За вплив на цю багату нафтою, ураном, залізом та діамантами країну та за присутність на її ринку змагаються чимало країн світу. „Португалія, Росія, Південно-Африканська республіка та інші – всі вони намагалися поставити при владі зручного для себе політика, – пояснює політолог Марі Куртуазьє. – Громадянська війна тривала в Анголі понад чверть століття, бокожен прагнув дістатися до її надр. Контрабанда зброї процвітала тут чи не відкрито, попри відповідне ембарго ООН“.
Публіцист та громадський активіст, засновник антиглобалістської організації „Виживання“ Франсуа-Ксавьє Вершав вважає політику своєї країни в колишніх колоніях „природним запереченням демократії“. У книзі „Франкоафрика – найтриваліший скандал республіки“, що зчинила свого часу великий галас у французьких політичних колах, він пише: „Лобістська мережа політиків, військових, підприємців працювала з часів генерала де Голля. Логіка такої мережі – заборонити дії поза межами свого кола. Закрита система деградує доти, доки не впаде до очевидних злочинів. Жоден президент не намагався її позбутися. Навпаки. Франсуа Міттеран, вимагаючи прозорості та справедливості у відносинах з колишніми колоніями, насправді подбав лише про те, щоб ,відкати‘ з ,дружніх африканських країн‘ розподілялися між всіма політичними гравцями, а не зосереджувалися лише в правих“.
Закидаючи Парижу причетність до політичних вбивств опозиціонерів у Камеруні та Чаді з метою зберегти при владі зручних собі лідерів, пан Вершав наголошує: „Диктаторам не потрібний розвиток країни. Тоді неминуче з’явиться середній клас, який почне критикувати розкрадання державних фондів та ресурсів“.
Прагнення зібрати „в обмін за послуги“ щонайбільше голосів до голосувань в ООН та інших міжнародних структурах. Боротьба за зони впливу та за доступ до ресурсів колишніх колоній. Розпилювання державних дотацій між численними посередниками та політичними структурами... Кожна постколоніальна країна випиває цю чашу наодинці зі своїми проблемами. Бо колишні метрополії, – навіть відносно демократичні, – важко відмовляються від комфорту розділяти й владарювати. А еліти в колишніх колоніях не особливо опираються спокусі особистого збагачення.