Український журнал - 10/2007
Літературна політика Івана Багряного
(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])Текст: Марко Роберт Стех
Восени 1945, неподалік Нюрнберґа, в понурому Фюрті, який лежав у руїнах після аліянтських бомбардувань, випадковим, здавалося б, велінням долі зустрілося сімох українських біженців-літераторів, і їхня зустріч стала початком Мистецького Українського Руху. Еклектичний склад цієї ініціативної групи був передвістям майбутнього характеру МУРу, що бажав об’єднати в одній організації творчі особистості різних стилів, поколінь та поглядів з усіх українських земель. Були в «первісній сімці» старші творці з українського відродження 1920-х (Віктор Петров), визначні літератори середнього покоління (Ігор Костецький, Іван Багряний, Юрій Косач, Юрій Шевельов), невідомі початківці (Леонід Полтава) та й люди, причетні до літератури дуже умовно (Іван Майстренко). Іван Багряний (1906–1963; справжнє прізвище Лазов’ягін) без вагань підтримав ініціативу об’єднання українських письменників і сприйняв головні засади МУРу, а проте МУР і його теоретично-естетичні дискусії про сутність «великої літератури» завжди залишалися для нього справами другорядними. Як людина діла, колишній в’язень сибірських концтаборів, готовий до активної боротьби проти радянського ладу, а водночас рішучий критик політики ОУН, в якій він принципово не хотів прийняти засади вождизму та відірваності від соціальних питань, він присвятив увагу діяльності Української Революційно-Демократичної Партії, яку співзаснував і очолив у 1947 році. Зрештою, література як така, як самобутня частина культури й життя, загалом була для нього побічним продуктом, знаряддям для проголошення й поширення політичних поглядів. Костецький влучно звернув увагу, що «у Багряного ... пейзаж — як і інші сюжетні компоненти — грає службову ролю...» З огляду на динамічні, емоційно напружені сюжети та прямолінійність зображених ними ідей, романи Багряного мали у 1940-х і 50-х віддану підтримку серед масового українського читача в еміграції. Його популярність знаходила віддзеркалення і в порівняно багатотиражних виданнях і перевиданнях його творів, і в перекладах на європейські мови. А водночас «критика ніколи не пестила Багряного», — як писав Костецький. — «За його письменницької юності вона часто зводилася до прилюдних політичних доносів. Традицію з солідним успіхом перенесено на еміграцію.» Якщо «критики» з ОУН демонізували Багряного неграмотними «політичними доносами», то провідні літературознавці МУРу (за винятком Костецького, який присвятив йому одну фахову статтю) ігнорували його творчість, вважаючи її низькопробною й позбавленою стилістичної майстерності. Мабуть, з подібних причин, залишилися практично без відгуку чужомовні переклади прози Багряного, а сам автор не здобув слави чи то Артура Костлера, чи Джорджа Орвела, які писали в подібному ключі. Вочевидь, європейський читач не простив творам Багряного літературних хиб ради їхньої (надто чужої йому) «ідейности».