Український журнал - 9/2009
Наталка Сняданко: „Мене цікавлять автори, які вміють здивувати“
(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])Спілкувався: Андрій Любка, Ужгород - Львів
Прізвище цієї письменниці викликає голод. У всіх сенсах – від фізіологічного до читацького. Воно й не дивно, адже „Сняданко“ пахне смачним сніданком і гарним настроєм. Її книжки я почав читати у зворотному порядку: починаючи від „Чебрецю у молоці“ й закінчуючи „Колекцією пристрастей“, і це створює особливий ефект „погоні“ за автором, коли думаєш, що фундамент, справжнє обличчя творчої манери письменника знайдеш лише у першому тексті. Але у випадку з Наталкою Сняданко такий підхід не спрацьовує – зрештою, добра література ніколи не розвивалася лінійно. І ще одне: зізнаюся чесно – її книжок для дітей я не читав, для цього, певно, треба мати дитину. Ідея непогана, але занадто розтягнена в часі, а хочеться про все дізнатися вже тут і зараз, тому й розпитую українську письменницю й перекладачку Наталку Сняданко про те-се.
Наталко, ти майже щороку тішила всіх новими книгами: „Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки“ (2001, 2004, 2006), „Сезонний розпродаж блондинок“ (2005), „Синдром стерильності“ (2006), „Чебрецьу молоці“ (2007), але 2008 року – від тебе не було нічого, хоч як хотілося! Темп втрачено, чи у 2009 році ти чимось-таки потішиш своїх прихильників?
Якось справді підозріло регулярно виглядає цей перелік. Дякую, що звернув увагу. В майбутньому намагатимуся робити довші паузи, щоб не набриднути остаточно. Знаєш, я як рецензент маю страх перед надто плодовитими письменниками. Особливо, якщо вони не належать до моїх улюблених, але зате є популярними. Не встигаю зітхнути з полегкістю, що відрецензувала черговий опус, а тут із видавництва надсилають наступну новинку. Як у відомому анекдоті про те, що боюся вмикати праску. Тож втрата темпу – це останнє, чого боюся. Але цього року нова книга таки буде. Вона вже у друкарні. Називається „Комашина тарзанка“. Це повість і кілька оповідань.
Про що тобі справді хотілося би написати, але відчуваєш, що ще не час? Чи є щось таке?
Для мене тема в літературі вторинна. Я люблю читати і сама намагаюся писати тексти, які цікаві не темою чи карколомним сюжетом, а тим, як саме ведеться розповідь, який настрій створює текст, до яких міркувань спонукає, наскільки привабливою і правдоподібною є створена у тексті реальність, наскільки майстерно побудованими є окремі речення, епізоди, сцени. Мене цікавлять автори, які вміють здивувати – непередбачуваністю порівняння, способу викладу теми, підходом до тексту. Ті ж автори, які з книги в книгу пишуть „один великий текст“, повторюючи ситуації і формальні прийоми, розробляючи відповідне тематичне поле, рідко належать до моїх улюблених. Що ж до власних текстів, то досі мені було цікаво полемізувати з певними літературними жанрами. У „Колекції пристрастей“ я намагалася створити іронічний антироман виховання, у „Синдромі стерильності“ – пародію на детектив і соціально-сатиричний текст, у „Чебреці“ експериментувала з нелінійністю розповіді, сюжетом, поєднаним не через події чи героїв, а через асоціативний ряд, через уявлення і настрої, намагалася відтворити в цьому хаотичність, примхливість і вибірковість людської пам’яті. Тепер мені хотілося б використати усі ці прийоми для написання „справжнього“ роману, більше зосередженого на самій історії – детальніше і об’ємніше описати світ своїх персонажів, вникнути у їхню психологію, ретельніше вибудувати сюжетні лінії і характери. А насамперед – подолати свій страх перед літературною конвенцією та перевірити власну здатність створити текст, який не полемізує з традицією, а адаптовує її до психології сучасного читача з його „кліповою“ свідомістю і страхом перед „товстими“ книгами.
Ти багато перекладаєш, чим саме займаєшся зараз і чи буде щось надруковано з перекладеного вже найближчим часом?
На жаль, не так багато, як би хотілося. Зате інколи – саме те, що хотілося завжди. А це для перекладача – велика розкіш. Нещодавно у видавництві „Фоліо“ вийшла книга „Коханка“ Януша Вішнєвського у моєму перекладі, а ще готується до друку книга новел Стефана Цвайґа. Впродовж кількох останніх років у цьому ж видавництві вийшли мої переклади Франца Кафки „Замок“, Фрідріха Дюрренматта, молодої німецької авторки Юдит Герман. Але, на жаль, ситуація з виходом українських перекладів навіть найвідоміших світових класиків доволі сумна. У мене, скажімо, уже багато років лежить у шухляді перекладена книга есеїстики Чеслава Мілоша „Абетка“і віршована повість Яна Бжехви „Блоха Шахрайка“. Але попри численні спроби мені досі не вдалося знайти для цих книг українського видавця. І це попри активну діяльність із підтримки перекладів із польської на українську.
Твої книги виходили в Польщі, Німеччині, Росії – які відгуки вони зустріли? З якими видавцями – українськими чи закордонними – легше працювати і чому?
Із видавцями взагалі важко працювати, всюди і завжди, і в цьому немає нічого дивного, бо письменник і видавець перебувають по різні боки барикади, а одночасно взаємозалежні, тому гармонійні стосунки складаються вкрай рідко. Переважно хтось кимось незадоволений. Звичайно, видавнича культура в Україні наразі перебуває на початковому етапі розвитку і порівняння із закордонними видавництвами переважно не на користь українським. Існує цілий спектр проблемних моментів: починаючи від низького рівня редагування тексту і поліграфічного оформлення книг і завершуючи фінансовими стосунками. Мізерні гонорари за книги, малі наклади, відсутність прозорого механізму, який дозволяв би письменнику контролювати кількість проданих примірників книги, брак книгарень, брак промоції літератури, низький престиж україномовного культурного продукту в соціумі і багато всього іншого. Ну, і міфи, ясна річ. Одним із найпоширеніших міфів є, наприклад, той, що україномовні книги продаються гірше за російськомовні. Видавці твердо переконані в цьому і вкрай неохоче видають в українських перекладах, скажімо, як новинки світової літератури, так і класику. Але комерційний успіх вдалих перекладів того ж таки українського „Гаррі Поттера“ чи деяких голлівудських мультфільмів, як на мене, досить переконливо розвінчує цей міф. Адже переважна більшість українських перекладів, які видаються, є надзвичайно низької якості. Інколи це практично нечитабельні тексти, які мало відрізняються від продукції автоматичних програм перекладу чи анекдотично відомого телевізійного перекладу. Тож нічого дивного, що вони погано продаються. Аналогічно виконані переклади на російську теж нікого не цікавлять. Отже, проблема, як на мене, не так у мові, як у якості продукту. А на цьому наші видавці зазвичай заощаджують.
Як сталося з твоєю книжкою для дітей „Країна поламаних іграшок та інші подорожі“ – ти сама захотіла спробувати себе в дитячій прозі чи це було замовлення видавництва?
Почалося все з того, що я перекладала для видавництва „Грані-Т“ кілька дитячих книжок, а потім вони запропонували написати ще і авторську книгу для їхньої серії, у якій дитячі книги намагаються писати „дорослі“ письменники. Для мене це був дуже цікавий експеримент, адже редактором усіх моїх „дитячих“ проектів зазвичай є мій 5-річний син. Я кілька разів читаю йому текст, редагуючи потім усі місця, які під час читання видаються заскладними, вимагають додаткових пояснень, або і просто задовгі чи невдало скомпоновані для читання речення вголос. Це допомагає зробити розповідь більш плавною, адаптованою для конкретної вікової категорії дітей. Мені хотілося уникнути в цьому тексті типових помилок дитячої літератури – надмірного моралізаторства та дидактизму, занудності, непотрібного „сюсюкання“. Коли щовечора читаєш дитині книги, то добре видно їх недоліки, адже увагу дитини не так просто зосередити на тексті. Для цього необхідно і продумане ілюстрування – малюнків має бути не забагато і не замало, і розміщення ілюстрацій у тексті, і поділ на розділи, динамічність сюжету, і ціла маса інших нюансів. Писання для дітей – дуже тонкий і складний технічний процес, у якому потрібно все врахувати. Найважче, звичайно, боротися зі смаками батьків, які нав’язують дітям ту естетику і стилістику, яка близька їм, не зважаючи на смаки самих дітей. Тому мені було дуже важливо, щоб ілюстратором мого тексту став художник, не „скомпрометований“ рожево-блакитним солодкавим оздобленням, яке зазвичай панує на сторінках дитячоїлітератури. І дебют Лавріна Шиміна, для якого ці ілюстрації стали його дипломною роботою у львівському училищі ім. Івана Труша, дуже відповідає тому, що мені хотілося бачити у візуальному оформленні книги. До речі, його диплом отримав відзнаку.
Чи пробувала ти колись писати вірші?
Пробувала, звичайно, як же без цього. Існує навіть одна пісня на мій вірш, щоправда, вже давно не існує група, яка її виконувала. А кілька моїх давніх віршів мали би незабаром побачити світ в антології, яку укладає у своїй серії „Приватна колекція“ львівський літературознавець Василь Габор.
Які найдурніші запитання тобі задають?
Не буває дурних запитань, частіше – невдалі відповіді. Але чомусь дуже не люблю відповідати, „про що“ мої книги і які улюблені письменники. Мабуть, просто не вмію добре сформулювати. Тому на знак вдячності про те, що ти не запитуєш, про що моя наступна книга, пояснюю – вона про любов і спробу навчитися споглядальності. Тобто такого особливого стану, в якому живеш правильно, але не згідно з зовнішніми, нав’язаними оточенням, вихованням та іншими умовностями уявленнями, а згідно з внутрішнім відчуттям, яке підказує, що саме правильно для тебе у цей конкретний момент. І ще трохи про подорожі, точніше, про ілюзорність того, що прийнято називати враженнями.
Яким уявляєш „свого“ читача?
Чесно кажучи, мене трохи лякає така картинка – сиджу я десь, скажімо, на лавці, попльовую соняшникове насіння і з усіх сил намагаюся уявити свого читача. Якось забагато символів, і то таких рустикально-жіночих – сидіння, чекання, віртуальність взаємності, навіть нерозділеність почуттів. Як переконана феміністка, просто неможу собі такого дозволити. Читача краще не уявляти, а просто бачити його час від часу – на презентаціях, у книгарнях. А що стосується „читача“ загалом, то мені втішно бачити, коли на зустрічі з письменниками ходять люди середнього віку. Мені здається, що саме такого читача і літератури для нього у нас зараз найбільше бракує. І це закономірно, бо такий читач вибагливий і освічений, він не йде за модою і не піддається на різні маркетингові прийоми, він вимагає справді якісного тексту. А українська література наразі здебільшого розвивається у двох напрямках – „підлітковому“ та „пенсіонерському“, на яку вона розрахована. „Підліткова“зосереджена на епатажних „спецефектах“, суто формальних прийомах. Вона приваблює здебільшого молодіжну аудиторію, як модне, нове явище, тож і відповідає смакам читачів, для яких слухання на презентаціях часто заміняє читання. Це кайфовий, карнавальний стан, який має дуже багато переваг, недоступних літературам без перерваної традиції. Наприклад, можна щороку спостерігати, як заповнюються нові і нові жанрові ніші – з’являється література жахів українською, антиутопія, детектив, сентиментальна проза і маса всього іншого. Але є і недоліки,бо таке зосередження на формі іноді шкодить змістові, і текстам бракує глибини та психологічної переконливості. „Пенсіонерська“ загартована десятиліттями соцреалізму і скерована на споживачів цієї естетики, більшість із яких сприймає книги лише як неодмінний атрибут інтер’єру і зручну форму подарунку, але не відчуває потреби читати ці тексти. Це релікт минулого, який просто зникне сампо собі, бо відпаде потреба в такій естетиці. А от читачів середнього покоління бракує катастрофічно. Мабуть, не в останню чергу через те, що і книжок для них в сучасній українській літературі вкрай мало.