УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Чорний день календаря

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці 

Ну от, ще одне літо корова язиком злизала. А це означає, що настав День Знань — чи не найфіктивніше свято з-поміж усіх наших фіктивних свят. Не в тому еклезіастівському сенсі, що «у великій мудрості — велика журба» і «хто додає знання, додає страждання», а в тому, що якраз для мудрої журби у нас залишається все менше причин. Тобто, якщо справи так підуть далі (а вони підуть, бо більше їм нікуди йти), то незабаром кожен українець відповідного віку матиме в кишені диплом про вищу освіту. Шкода тільки, що написати без помилок заяву про прийняття на роботу навряд чи котрийсь потрафить. Зрештою, є на кого рівнятися — навіть не згадуючи намарне ім’я «прємьер-проффесора» свого. Чули, наприклад, як світоч науки Ніколаєнко відповідав на запитання тележурналістів, що змінилося в його житті за час перебування на посаді міністра освіти? «Нічого, — каже, — я оце як їздив на старій машині, так і їздю». Товаришу, та ти їздь хоч на рикші безногому, але якщо вже сталося таке нещастя, що тебе призначили міністром освіти, то найми собі репетитора з державної мови. Або книжку яку почитай для загального розвитку: там трапляються різні цікаві речі.Зокрема, в одній із них, а саме — у нещодавно виданому в Україні щоденнику Анджея Бобковського, я знайшов такі промовисті цифри. У Франції 1938 року успішно склали випускні шкільні іспити вісім тисяч осіб. Розумієте? На країну з майже такою ж кількістю населення, як у нас сьогодні, лише вісім тисяч осіб отримали право вступати до університетів. У Польщі того ж року «повноцінних» випускників було в чотири рази більше. Відповідно й освіту вони отримали десь у чотири рази гіршу. А тепер увага: в нинішній Україні лише вищих навчальних закладів — близько тисячі. Студентів, які там «навчаються» — мало не три мільйони. І щороку — попри невпинне падіння народжуваності — так само невпинно зростає кількість «зарахованих на навчання». Додайте сюди тих, хто вже «здобув освіту» протягом кількох останніх десятиліть — і підбийте підсумки.Я розумію, що для кожної мами її дитина — найкраща. Але так, поклавши руку на серце, чи хтось справді вважає, ніби в Україні є десять мільйонів інтелектуально обдарованих людей, які до того ж на благо собі й суспільству не розминулися з покликанням? Схожа Україна на державу, в якій плідно працюють десять мільйонів високопрофесійних вчителів, лікарів, архітекторів, інженерів? Навряд. Бо освіта — це така галузь, де всупереч матеріалістичній діалектиці кількість не переростає в якість, а обертається профанацією, девальвацією і деградацією. Внаслідок чого половина «працездатного» населення країни виявляється якраз непрацездатною: руками працювати вже не хоче, головою — ще не може.Звичайно, у зв’язку з новими науково-технічними вимогами й викликами процес масовізації освіти помітний нині в цілому світі. Але якщо країни, котрі розуміють, що вони роблять, більш-менш дають собі раду (зокрема, йдуть шляхом дедалі вужчої спеціалізації), то ми, як старий зашорений кінь, лише безнадійно шкандибаємо своїм зачарованим колом — просто, щоб подовше не здохнути. І виходу за межі цього кола я не бачу. Щоб бути ефективною, освіта мусить становити систему, частини якої планомірно взаєпов’язуються і взаємоузгоджуються. Тим часом українська освіта — це хаотичний набір випадкових і взаємосуперечливих елементів. Совково-рабовласницький метод навчання, західно-болонський метод оцінювання, монгольська зарплатня і типово наша корупція — ось вам рецепт реформування вищої школи по-українськи.Стверджую на підставі власного досвіду: викладач університету, котрий має двадцять аудиторних годин на тиждень, фізично неспроможний готуватися до лекцій як слід. Відповідно читає їх абияк. Так само він неспроможний щотижня адекватно оцінювати знання кількох сотень студентів, особливо, якщо врахувати, що папірці для оцінок йому видали, а про оплачувані практичні заняття, на яких мало б здійснюватися оцінювання, якось забули. Отже, й оцінює він також «на око» — аби лише ті папірці заповнити. Зі свого боку й українські студенти, навіть якби дуже хотіли, вчитися по-справжньому не можуть, оскільки їхнє навчання складається з величезної кількості обов’язкових дисциплін, значна частина яких їм абсолютно ні до чого. Відмовитися від цих дисциплін неможливо через їхню обов’язковість, а засвоїти їх неможливо через їхню кількість. Відтак, знаючи, що вивчити все у будь-якому разі не вдасться, студент не вчить навіть професійно орієнтованих предметів. А за кілька років, погано навчений, він, скажімо, влаштується на роботу в школу і своєю чергою погано вчитиме дітей, котрі підростуть і, незважаючи на погані знання, вступлять до університетів, бо якщо у нас є університети, то все одно туди треба когось приймати…Коротше кажучи, єдиною радісною подією в українській освіті цього року стало те, що 1 вересня припало на суботу. Тож черговий сезон окозамилювання розпочався на два дні пізніше.

Український журнал