УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Любица Бабота: «Не боюся, що словацької україністики не стане»

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Про те, що в словацької українознавчої освіти потужна традиція, ніхто з фахівців не сумнівається. Та все частіше постають бентежні запитання, зокрема і про те, кому цю традицію передати. Доцент Любиця Бабота, завідувачка кафедрою україністики Пряшівського університету — одна з небагатьох оптимістів, які все ще бачать сенс і  в існуванні кафедри, і в існуванні на Пряшівщині як україністики (зокрема), так і українства (назагал). Усе це — наперекір, чи завдяки — самовідданій багатолітній праці в цій академічній сфері.  В якому стані, на вашу думку, знаходиться сьогодні пряшівська кафедра україністики в контексті словацької україністики?Сталося так, що ми фактично єдина освітня установа цього типу в Словаччині. В Банській Бистриці після організаційних змін славістичним студіям почали приділяти меншу увагу. Деякі студенти звідти зголошуються до нас захищати ригорозні роботи. Якщо взяти позицію кафедри в історичному контексті, коли вона була найсильнішою?Маю враження, що в 60-і та 70-і роки, коли науково дозріли студенти, які вчилися в Києві та Одесі. Попри те, що вони вчилися в російськомовному середовищі, як фахівці вони отримали дуже добрі основи. Маю на думці не громадян України, а тих, кого називаю «нашими» — зокрема Юрія Кундрата, Михайла Романа та Миколу Штеця і єдину жінку з-поміж них — Зузану Ганудель. Дехто приїхав з дружиною, але з усіх дружин україністикою займалася лише Аделія Кундрат. «Наші» потрапили на родючу ниву, були повні сил, вирішували проблеми не ті, які ми вирішуємо тепер, і повністю присвятилися україністиці. Вони навдивовижу багато зробили для науки в Словаччині. А ще Юрій Бача та Микола Мушинка закінчили в Україні аспірантуру, так що більшість україністів була з українським середовищем безпосередньо поєднана. Надзвичайно сприятливий ґрунт для польових досліджень мали лінгвісти — діалекти, якими говорили люди в селах східної Словаччини, потрібно було досліджувати. Хочеться згадати Петра Бунганича, автора словацько-українського словника, та Олену Рудловчак, яка працювала в домашніх та закордонних архівах, і яку фахівці вважають кращим карпатознавцем Словаччини. Ба більше — держава тоді виділяла більше грошей на монографії, друк журналів. Зараз ці можливості обмежені.  Яким чином нині здобуваються кошти для наукової роботи?Допомагають ґрантові програми, які ми можемо планувати самі, але мусимо виходити із загальнодержавних потреб. Тобто, якщо готується підручник світової літератури, члени кафедри готуватимуть розділ про українську літературу. З одного боку це добре, але з другого, якщо людина занадто розпорошує свої сили на різні завдання, вона не спроможна серйозно займатися власними дослідженнями, чи приділяти додаткову увагу деяким нюансам педагогічної роботи. Що ви можете сказати про діяльність цієї сильної генерації україністів від початку існування кафедри? За ними залишиться ряд визначних публікацій...Це було справді сильне покоління, яке прийшло в університет у молодому віці і залишилося на кафедрі (за винятком трьох випадків вимушеної перерви з політичних причин) до виходу на пенсію. Можливо, це і є причина, чому в словацькій україністиці бракує середньої генерації?Мабуть так, бо поки ті, старші, працювали на кафедрі, не було вакантних місць, і не дійшло до поповнення кадрів. Все було гаразд доти, доки всі мало не в один день вийшли на пенсію. А я — в той час наймолодша — раптом стала найстаршим працівником кафедри.  Чим займаються ваші колишні колеги тепер?Ті, кому дозволяє здоров’я, продовжують практикувати у своїх наукових зацікавленнях. Зузана Ганудель, крім мовознавства, займається історією жіночого руху на Пряшівщині; Юрій Кундрат з дружиною стали відомими перекладачами; Микола Мушинка досліджує етнографію, фольклор, бере участь у міжнародних конференціях; у галузі літературознавства працюють Юрій Бача та Михайло Роман; а Микола Штець досягає значних успіхів у дослідженні старослов’янської мови.  А як щодо закордонних досліджень фахівців кафедри?Все залежить від фінансових можливостей. Не можу уявити, щоб нині я поїхала до Відня (як це робила в 90-х), побула там тиждень, зранку до вечора сидячи в бібліотеці. Звичайно, можна виїхати на стажування чи у відрядження, але воно повинно бути пов’язане з офіційно ухваленими ґрантами. Інша справа, якщо людина їде на дослідження за власний кошт. Як ви порівняєте рівень підготовки студентів упродовж останніх десяти років?Ну, це складне завдання. Старше покоління, звичайно, завжди має застереження до молодих. Мені досить важко порівнювати, бо я зустрічаюся вже з «готовими» студентами на лекціях останніх курсів. Рівень залежить і від підготовки в середній школі, від зацікавлення предметом, сумлінного ставлення до роботи. Як і всюди, маємо і добрих студентів, і байдужих, яким ідеться лише про одержання диплому. Звісно, легше працюється з кадрами, які володіють українською, але ситуація з мовою невесела, оскільки в Словаччині функціонує єдина українська гімназія в Пряшеві, а донедавна існували ще й середня школа в Гуменному та гімназія у Свиднику. Тож трапляється і так, що приходять студенти, які навіть не знають кирилиці.  І як ви з цієї ситуації виходите?Починаємо все від азів, але продовжують вчитися тільки ті, хто сумлінно працює і пристосовується до вимог.  А чи не доходить до того, що ви змушені знижувати рівень викладання і самі пристосуватися до студентів?Звичайно. Іноді це навіть необхідно робити. Але ненадовго. На рік, щонайбільше —на два, та й то не завжди. Незнання мови можна зігнорувати лише в певних дисциплінах. Теоретичні літературознавчі дисципліни всюди одинакові — якщо студент володіє словацькою термінологією, може опанувати й українську.  Чи є у вас інформація про те, скільки студентів працює в галузі україністики після закінчення школи? На жаль, ні, бо студенти розлітаються по всьому світу. Були випадки, коли дівчата виїжджали в Англію, Італію, де їх мало на руках не носили, бо вони володіли кирилицею. Більшість випускників, вчителів за спеціальністю, не викладають українську, а працюють, скажімо, в установах і фірмах, які мають контакти з Україною. Готуємо ми й перекладачів з української на словацьку (і навпаки), які дуже потрібні не лише нам, але невдовзі будуть дуже потрібні і Євросоюзу. Цього року ми впроваджуємо нову програму навчання — українська мова як однофахова навчальна диципліна (предмет). Чи є у вас студенти з України?У нас постійно є студенти з України, чиї батьки тимчасово або назавжди переселилися в Словаччину. Хоча громадянство в них і українське, але дехто вчився в словацьких школах, і оволодів словацькою мовою. Цього року ми вперше маємо також студентів, які є громадянами України і будуть платити за навчання.  Як співпрацює кафедра з місцевими українськими організаціями?З одного боку, може здаватися, що співпраця є недостатньою. На кафедрі всього шість викладачів, повністю забезпечити навчання іноді не дуже легко. Існує співпраця з Українською гімназією ім. Т.Шевченка, де ми є членами атестаційної комісії, пишемо для них підручники. Кілька разів наші та їхні студенти виступали в обєднаній програмі з нагоди україністичних свят. Члени кафедри співпрацюють зі свидницьким музеєм української культури, з редакціями газет і журналів, зі спілкою українських письменників, ангажуються в рамках Асоціації україністів Словаччини тощо. Мушу однак визнати, що співпраця могла би бути пліднішою.  Наскільки студенти обізнані з сучасною українською культурою та політичною ситуацією?Гадаю, не надто обізнані, бо навіть пересічний дорослий словак зазвичай недостатньо поінформований. Часто словацькі ЗМІ скажуть про свого східного сусіда лише половину правди. Той, кого україністика цікавить, може знайти спосіб, як довідатися більше. Сьогоднішня техніка це уможливлює. Студент мав би бути обізнаний з реаліями, однак ми не маємо можливості перевіряти це в тестах, бо молодь вступає до нас на підставі атестатів середньої школи. Покладаємося на те, що все потрібне вони довідаються в рамках занять з історії та культури України.  Чи можна принаймні на заключних державних екзаменах збагнути, чи студенти мають безпосередній контакт з Україною?Для перевірки знань служать передусім іспити в рамках конкретного предмету. Для бакалаврів акредитована навчальна програма з української мови та культури. Питання державних іспитів спрямовані і на проблеми, які ви порушили. Чому цього немає на стадії магістратури?Тому що ми повинні виходити з акредитованої програми. До мовознавчих чи літературознавчих запитань не можна додавати запитання, із цими ділянками не пов’язані. Студенти нової, суто української спеціалізації, матимуть перевагу, оскільки до їхньої програми включено й глибше вивчення реалій. Чи пропагує кафедра українську мову серед словацьких студентів інших кафедр?Так, і не лише наша кафедра. Оскільки в рамках кредитного навчання студенти можуть вільно обирати певну кількість предметів, педагогічний, греко-католицький та богословський факультети включили до своїх програм вивчення української мови як іноземної. Два роки тому були спроби використати цю можливість і на нашій кафедрі, але не зголосилася достатня кількість студентів. Вірю, що з часом це зміниться.  Чого вам найбільше бракує в словацькій україністиці?Багато чого. Наприклад, ширшого доступу до літератури, викладачів української мови з України. Це проблема суто бюрократичного характеру, оскільки до міжнародної угоди між Словаччиною й Україною не внесено таких вимог. От і виявляється, що потреби словацької меншини в Україні краще обґрунтовані, ніж потреби української в Словаччині.  Які контакти кафедри з Україною?Дуже добрі контакти ми маємо з Національним педагогічним університетом ім. М.Драгоманова в Києві, з Ужгородським національним університетом, співпрацюємо з мовознавчим та літературним інститутами НАН України, з інститутом діаспори, енциклопедією сучасної України, львівською науковою бібліотекою... Завдяки фінансовій підтримці НТШ в Нью-Йорку отримуємо українські періодичні видання та книги з львівського НТШ. Крім того, більшість членів кафедри співпрацює з науковцями в Україні особисто. Ви не боїтеся, що років за пять україністики в Словаччині просто не стане?Ні, не боюся. Але хотілось би, щоб її рівень постійно зростав.Спілкувалася Івана Грешлик, Пряшів
Український журнал