Український журнал - 10/2008
Олександер Смотрич: ГІСТЬ
(Скачати весь номер: 10/2008 [PDF, 2.4 Mb])Гість ввійшов до кімнати. Жінка пройшла до вікна і розсунула фіранки. Потім повернулася обличчям до гостя і сказала:
– Тепер уже осінь. Темніє рано і взагалі сумно...
Гість усміхнувся і сказав:
– Справді?
– Я неначе щось таке передчувала, знаєте? – сказала жінка і подивилася на його обличчя. Гість подивився на підлогу і сказав:
– Що саме?
– Мені весь час щось таке снилося, і взагалі були якісь передчуття. Так неначе хтось мав прийти, чи щось таке мало статися, чи взагалі – я сама не знала... – відповіла жінка і показала гостеві рукою на стілець. Гість подивився на стілець і сів. Вони помовчали трохи, потім гість подивився на жінку і сказав:
– Ви зовсім легко могли помилитися у ваших передчуттях. Мені ледве пощастило розшукати вас. Я мав тільки вашу стару адресу. Ви розумієте?
– Я догадуюся, – відповіла жінка.
– Ви щось колись писали його батькам, – сказав гість.
– Так. Досить давно, – відповіла жінка і пройшла до столу. Вони знову помовчали якусь мить, потім гість сказав:
– Я прогаяв багато часу, і тепер у нас не лишається часу про все як слід переговорити, і я не знаю, з чого почати...
– Я також не знаю, – сказала жінка і поди вилася на гостя. Гість усміхнувсяі сказав:
– Звичайно...
Жінка відсунула від стола стілець і сіла. Гість глянув на годинник і сказав:
– І це може найгірше... що ви нічого ще не знаєте...
Жінка подивилася йому в очі. Гість почав дивитися на підлогу. Вони помовчали, потім гість сказав:
– Дорогою я склав цілу промову, але тепер все це здається мені дурницею. Я хотів вам сказати, що взагалі немає ані смутку, ані радості. А коли є радість, то тільки коштом чийогось смутку, і навпаки... Ви розумієте, правда?..
– Для чого все це? – сказала жінка. Гість усміхнувся і відповів:
– Власне! Я сам не знаю... Гаразд... Я взагалі стороння людина, ви самі розумієте...
Він дістав цигарки і закурив, потім про довжував:
– Крім того, я поспішаю. Ще цієї ночі я мушу вертатися. Я приїхав сюди зовсім випадково. У відрядження, ви розумієте. Я вчора цілий день розшукував вас, і встиг добре оглянути місто. Місто мені дуже сподобалося... Справді!
– Я нічого не знаходжу цікавого в нашому місті, – сказала жінка.
– Я, зрештою, також, одначе... – сказав чоловік і знову глянув на годинник. Гість мов чав якусь мить, потім продовжував:
– Я терпіти не можу всяких відряджень. Це так незручно. І майже завжди відрядження пов’язане з різними дорученнями... Отже, чого я власне до вас прийшов... Бачите, його батьки дуже цікавляться його дитиною... Дівчинка, здається,правда?..
Жінка широко відкрила очі і подивилася на гостя. Потім вона опустила очі і нічого не відповіла. Гість затягнувся і сказав:
-Дуже цікавляться... Це раз... Друге... Може не таке приємне, але...
Жінка підвела голову і сказала:
– Я тільки прошу вас – нічого не говоріть мені про нього... Ні слова. Для мене він більше не існує. Так, якби його ніколи не було, а якщо був колись, то зовсім інший, і, може, зовсім не він, розумієте?..
– Це легко зрозуміти. Легше, ніж ви думаєте, – відповів гість і затягнувся. Вони мовчали якусь мить-другу, потім гість сказав:
– Тим краще... Тим краще, що ви самі так думаєте про нього... Тим менше ви здивуєтеся, що він фактично вже ні для кого не існує... Одну хвилинку...
Гість підвівся і підійшов до жінки. Він дивився якусь мить на неї, потім сказав:
– І може справді було б краще, щоб я вас таки не розшукав, а? Я так і думав. Нічого, заспокойтеся... Ви ж тільки що самі сказали... Він сам в усьому винний...
Жінка підвела голову і крізь сльози подивилася на гостя. Гість глянув на годинник і сказав:
– Бачите... він спився, і потім... розумієте?.. Ви уявляєте собі, що мусили пережити його батьки?.. Правда?.. І, що вони переживають тепер. Все це сталося зовсім недавно і ви розумієте...
– Чому... Чому вони не хотіли зрозуміти мене? – сказала жінка і опустила голову на руки. Гість мовчав якусь мить, потім сказав:
– Про це я нічого не знаю... Але... Це так завжди. Чиясь радість завжди коштом чиєїсь нерадості. Очевидно тому... Що ж ще можна сказати?
– Чого ж вони хочуть від мене? Що я можу? Що я ще можу? – сказала жінка і почала плакати. Гість дістав ще одну цигарку, прикурив її від недокуреної і сказав:
– Хіба я вам про це не сказав?..
Жінка подивилася на його обличчя. Він затягнувся і сказав:
– За працю не турбуйтеся. Я зможу вам до помогти там влаштуватися...
Жінка так само дивилася на його обличчя. Він затягнувся і продовжував:
– Жити ви зможете в його батьків... У крайньому разі я допоможу вам знайти квартиру... В нашому місті, здається, з цим легше, ніж у вашому. Нарешті, перший час ви б могли мешкати в готелі... Старі на все згодні...
Вони мовчали з хвилину. Потім гість поглянув на годинник і сказав:
– Мені вже справді пора. Отже – що ви на все це скажете?..
Жінка підвелася і пройшла до люстра, по тім узяла хустинку і почала витирати очі. Потім вона повернулася до гостя і сказала:
– Я не маю чого сказати...
– Принаймні, одне з двох, – сказав гість і також підвівся.
Жінка помовчала, потім сказала:
– Так і скажіть.
– Що ж я? Мені все легко сказати. Гаразд.
– Я ніколи не хотіла радості коштом чиєїсь нерадості...
– Ще одне, – сказав гість і поклав недокурок на попільничку. Жінка подивилася на його обличчя. Він сказав: – І власне кажучи, головне! Хоч, звичайно, вже пізно... Чи не міг би я побачити її?.. Ні, ні, я розумію вже пізно... Мені, зрештою, байдуже. Йoгo батьки просили, ви розумієте...
Жінка опустила голову і мовчала, потім сказала:
– Вже пізно...
– Ми не розбудимо, – сказав гість.
– Навіть, якщо б захотіли, – сказала жінка і підійшла до столу. Потім опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Гість стояв якусь мить мовчки, потім подивився на двері і сказав:
– Я розумію... Мені вас справді шкода... Отже... Отже, прощайте...
Жінка підвела обличчя. Гість подивився на неї і сказав:
– Ні, ні, не треба... Деталі нікого не можуть цікавити, а вам це тільки важко... Прощайте, і взагалі вибачте... Мені вже пора... Вже справді пізно...
Жінка опустила руки на стіл, і поклала на руки голову. Гість ще раз оглянувся на жінку і вийшов.