Український журнал - 6/2008
А віз і нині в розважальності або Однорідно-одноманітний український театр
(Скачати весь номер: 6/2008 [PDF, 2 Mb])Текст: Валентина Грицук, Київ
Як співробітник Національної спілки театральних діячів України, я мала якось нагоду переглянути звіти міжобласних відділень про прем’єри 2004/05 р., а також тогочасні репертуарні афіші. Заради власної цікавості проаналізувала цю інформацію і виявилося, що майже у всіх регіонах України в репертуарах театрів провідною є західна культура.
Якщо конкретніше, то у театрах Львівського відділення в репертуарі театрів 38% західноєвропейської драматургії та 41,8% української, інше — російська; у театрах Донецького регіону західноєвропейської драми — 36,5%, російської — 28%, української — 20%; у театрах Харківського відділення — західноєвропейські п’єси займають 44,2%, російські — 37,5%, українські — 14%. У театрах Криму — 50% драматургії західноєвропейської, інша половина — російська з домішками української. (Серед прем’єр українського музичного театру в Криму 4 з 7 прем’єр — західноєвропейські тексти, 2 вистави за російською і тільки 1 прем’єра за українською драматургією, а серед прем’єр російського драматичного театру зарубіжна класика займає 3 із 12-ти, російська драма — 6 із 12-ти і навіть є одна постановка за українською п’єсою). У Дніпропетровському міжобласному відділенні у списку прем’єр 2003/2004 року 58% займає західноєвропейська драматургія.
Нині 2008 рік. Свіжіші дані я не опрацьовувала, але будь-кому з театралів ясно, що нині ситуація не особливо змінилася. В українському театрі вже років з десять немає особливих змін в репертуарній політиці. Наведені цифри не стосуються оперних театрів, де репертуар зазвичай майже стовідсотково складається із зарубіжної класики. Один із винятків — відновлена у Донецькому оперному театрі Василем Вовкуном (який тоді ще не був міністром культури і туризму) українська опера «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича, яка була представлена всього кількома прем’єрними показами. Як бачимо з відсоткових відношень, український театр тотально денаціоналізований. Додам, що цьому сприяють культурно-мистецькі центри багатьох країн, які підтримують впровадження своєї класичної чи сучасної драматургії на українську сцену. Особливо активними є Ґьоте-Інститут, Австрійський культурний центр при посольстві Австрії в Україні, Польський інститут, Французький культурний центр. У цьому немає нічого поганого, навпаки. Але чим займаються наші держчиновники в сфері культури? Серед української драматургії в афішах переважно класика, і за жанрами ці вистави є комедіями навіть тоді, коли авторами п’єс визначені інші жанри. Охарактеризувати понад сотню різноманітних театрів України, більше третини яких знаходиться у столиці, можна одним словом — розважальні. Комедії та мелодрами навіть у серйозних академічних драматичних театрах займають приблизно 70% дієвого репертуару. (Зазначу, що жодна з інституцій в Україні, включно з Міністерством культури і туризму, не займається статистикою та аналізом театрального процесу, а тому всі наведені відсотки — на сумлінні авторки).
«Вічно живі» дешевші за живих
Зауважу, що в Київських театрах задіюється набагато більше імен зарубіжних драматургів, афіші ж обласних музично-драматичних театрів просто вражають одноманітністю. В Києві чи то завліти кращі, чи режисери ерудованіші, але палітра імен та назв текстів значно багатша. Відсутність державної політики в ставленні до сучасної драматургії — головна причина розважального, тотально аполітичного і денаціоналізованого українського театру. Адже тільки сучасні тексти про життєві реалії роблять театр гострим. Театр втратив головну свою функцію — соціальну.
Процент сучасної української драматургії в репертуарній афіші настільки незначний та нестабільний, що його навіть важко визначити. Хоча в Україні нараховується близько 40 драматургів, серед яких багато молодих, або відносно молодих людей. За ініціативи голови Конфедерації українських драматургів Надії Мірошниченко протягом останніх трьох років з допомогою різних фондів було видано три збірки драматичних творів. Більшість з цих текстів ніколи не бачили сцени. Українські режисери не мають особливого зацікавлення до сучасних, живих українських авторів. Живим драматургам потрібно платити гонорари, чого не вимагають «вічно живі» класики. З іншого боку — хоча в деяких активних авторів уже нараховується по 20–30 постановок, ці постановки зазвичай не мають великого успіху та резонансу. Найбільш талановиті українські письменники не йдуть в драматургію, бо гонорари занадто мізерні. До розвалу Союзу міністерство культури закуповувало п’єси. Для цього в його театральному відділі працювало 5–7 спеціалістів з драматургії, які замовляли рецензії ширшому колу фахівців і вперто шукали молоді таланти. Зараз там один спеціаліст...
Занадто скромні спроби
Навіть найуспішніший український автор, що є сам собі й продюсером, має в середньому одну-дві постановки на рік. Серед таких драматургів: Неда Неждана, Анатолій Крим (російськомовний), Олександра Погребінська, Сергій Щучанко, Валентин Тарасов, Олег Миколайчук, Олександр Ірванець та інші. Прийняття Верховною Радою закону про театр нічого не змінило. Відсутня школа драматургії. Жоден вуз не готує драматургів, а практика майстер-класів в Україні ще не дуже прижилася. Це щось спорадичне. Один з майстер-класів «Модернізація української драматургії» за участі драматургів-інструкторів з Великої Британії та драматургів-учнів з усіх регіонів України, який був проведений драматургом українського походження зі США Іреною Коваль років зо п’ять тому, спровокував активнішу позицію українських драматургів. Але існує розрив школи, старих професіоналів вже нема серед живих. Разом з тим, якби вони й могли чогось навчити, то це була б «добре зроблена» соцреалістична п’єса, а новий час вимагає нових форм. В Україні з середовища молодих режисерів та драматургів ще не сформувалися дуети однодумців, як було колись, наприклад, Курбас – Куліш.
Відсутня державна політика щодо пошукової формотворчої режисури. А тому театр втратив мистецьку, естетичну функцію.
Пошуковий, експериментальний театр, театр як наука, як лабораторія — в Україні нині майже відсутній. Андрій Жолдак, у якого два роки тому був контракт з Берлінським театром Фольксбюне (заснованим Максом Рейнгартом на початку ХХ століття заради великоформатних експериментів) — один з винятків. Є й інші винятки, наприклад, режисер Володимир Кучинський чи Ірина Волицька зі Львова, або спроби киянина Влада Троїцького в Центрі сучасного мистецтва «Дах» створити територію дослідження театром українського обряду, автентичного співу. Є спроби чи не в кожного з режисерів експериментувати в окремих виставах. Але їхня пошукова робота не має системного характеру. Немає заходів підтримки такого роду театру. В дев’яності роки ХХ ст. тільки в Києві виникло більше 100 театрів-студій, але вони не були належним чином підтримані й вижили лише ті, які зійшли на розважальний репертуар : «Браво», «Колесо».
Відсутня державна політика і в ставленні до науки про театр.
Всі найвідоміші теоретики театру минулого століття — це режисери-практики. Театрознавці тільки літературно відшліфовували їхні теорії та видавали монографії й підручники для студентів та всіх зацікавлених. А тому відсутність пошукової режисури в Україні потягла за собою кризу театральної теорії. Театральні критики не мають що передавати від практиків до публіки, а саме в цьому їхня основна функція: у вихованні глядача, у спрямовуванні його уваги на сучасні естетичні знахідки, на вдалі наукові винаходи режисерів, акторів, сценографів, театральних композиторів. Критики ж в основному займаються непрямою рекламою театральних проектів. А свіжі теорії у театрознавстві з’являються вслід за свіжими ідеями у режисурі.
Відсутня державна стратегія щодо кадрових змін у театрах державного та міського підпорядкування. Такі відносно молоді (сорокарічні і трохи далі) режисери як Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Мирослав Гринишин, Андрій Приходько, Дмитро Лазорко та інші, активно працюють як чергові режисери в котромусь із київських театрів та роблять окремі постановки в інших містах. Як правило, режисери цього покоління не є самі собі панами, над кожним висить старший головний режисер якогось з театрів. Маючи гарний творчий досвід, вони ще не мають досвіду керівництва театром як організацією, приміщенням з усіма належними обслуговуючими цехами. І хоча, скажімо, такий театр як Національний український театр імені І.Франка давно функціонує без головного режисера (тут художнім керівником працює ведучий актор Богдан Ступка), адміністрація не допустить в театр режисера «збоку». Потрібен конкурс і головрежів і директорів. Їх постійно потрібно зганяти із «засиджених» місць. А цього не відбувається. Адміністратори перетворюють театри у якийсь свій приватний підпільний бізнес, куди бояться впускати чужих, непідвладних їхньому впливу молодих творчих людей.
Так чому ж зали заповнені? Серед регіональних театрів найвища відвідуваність у Донецькому обласному музично-драматичному українському театрі. Художній керівник Марк Бровун. За даними Донецького міжобласного відділення Спілки театральних діячів, 67% глядачів регіону — це глядачі цього українського музично-драматичного. Кількість вистав за українською драматургією тут — 30,7% (для цього регіону це феноменальний показник). При театрі діє мала сцена і окремо — експериментальна сцена. Повна кількість вистав у репертуарі — 296.
Особливо висока заповненість залів у Києві. Вона забезпечується легким репертуаром та великою кількістю вистав. Прем’єр дуже багато. Там, де театри нехтують двома принципами (велика кількість прем’єр та розважальна енергія видовища) — відвідуваність низька. Як це не дивно, показник відвідування найнижчий у Харківському театрі імені Т.Шевченка, де головним режисером був Андрій Жолдак. Причина, найшвидше, в тому, що його скандальні експериментальні вистави великого формату подивилися вже всі бажаючі, а репертуар театру поповнюється повільно.
Нинішній український театр не диференційований, не спеціалізований за інтересами публіки, весь однорідно-одноманітний, розважальний. А не забуваймо, що в західноєвропейських країнах, куди ми так бажаємо долучитися чи поодинці, чи цілою державою — театри належать до багатьох естетичних напрямків, позиціонують себе клубами для певних субкультурних соціальних утворень, шукають свою специфічну публіку, одним словом, існують для людей з будь-якими смаками і навіть вадами, для людей з різним рівнем інтелекту.