«Mamanet» — молода група з Краматорська, яку, не боячись зайвого пафосу, можна назвати однією з перлин української сцени. У той час, як вона (сцена) намагається не відставати від Заходу, а в результаті часто видає продукт або відверто другосортний і застарілий, або оригінальний, але жахливо зроблений, «Mamanet» зайняли передове місце, розвиваючи тут жанр, який щойно набирає обертів і на Заході, — пост-рок. Створена 2003 року група, завдяки оригінальній музиці та вдалому продюсуванню, досить швидко завоювала визнання та популярність, виступаючи по клубах і фестивалях, у тому числі й на Казантипі, а цього року замахнулася навіть на участь на славнозвісному угорському Sziget’і.
Що ж особливого в цій групі? По-перше, відсутність аналогів в Україні; навіть самі музиканти не змогли назвати собі подібних серед українських гуртів. Пост-рок в Україні не грає більше ніхто, а пост-рок такого штибу, як у «Mamanet», здається, не має аналогів і у світі. По-друге, вони виробили своє фірмове звучання, складне, насичене різними електронними тембрами — і це при тому, що група передовсім концертна й кожну свою композицію може зіграти наживо зі сцени, хоча не бачивши їхнього виступу, важко повірити, що такий звук не вимагає особливої студійної роботи.
Склад «Mamanet» — типовий для всіх пост-рокерів рок-квартет: дві гітари (Юрій Розенко і Євгеній Михайлов), бас (Ярослав Циганій) і ударні (Михайло Лантух), у записі брав участь також ді-джей. Власне, учасники не зараховують свою музику до жодного жанру; пост-роком її називають через відповідність із основною рисою цього жанру — за допомогою рокового складу й на основі рокового мислення створюється принципово інша, геть не-рокова музика (рок і пост-рок співвідносяться приблизно так, як джаз і рок-н-рол). Із трохи меншим успіхом можна означувати цю музику як trip-hop (від нього дісталися характерні гітарні партії), lounge (через неспішний, розслаблений настрій і ідеальну придатність для фонового прослуховування і специфічні вокальні семпли) і, меншою мірою acid-jazz (якщо зовсім відверто — не jazz, але точно acid-щось, з огляду на «кислотні» тембри інструментів).
Музика винятково інструментальна, з рідкісними вкрапленнями вокальних семплів (крім шостої композиції, «Dub is not for chicks»). Композиції витримано в одному стилі, усі виразні, кожна логічно побудована і її легко відрізнити від інших навіть після першого прослуховування. Повторювані, на манер клубної музики, мелодичні звороти співіснують з приджазованими ходами і типово роковими програшами (після яких так і чекаєш початку нового куплету пісні, забуваючи, що співати тут ніхто не збирався), барабанна партія також більше відсилає до клубних жанрів, ніж до року. Однак через суто гітарний склад групи музика — знайомими поєднаннями нот, звичними ходами — викриває свою рокову спадковість. Загалом музика зроблена добротно, з грамотними аранжуваннями, логічною композицією і без претензій на надмірний артистизм.
«Ki-mono» придатний для різних видів слухання. Вдумливий і уважний слухач отримає від нього немале задоволення. При фоновому прослуховуванні альбом створить спокійну, трохи психоделічну, але ненав’язливу, обкурену й дещо «вальяжну» атмосферу. Рекомендується всім, хто з цікавістю ставиться до нових напрямів і жанрів. Усім власникам кальянів — обов’язково. Але протипоказань для такої музики немає.
Оцінка — 9/10.
efandy
