У нас усе «так зване». Здається, ми давно втратили (а може, ніколи й не знали) властиві, іманентні імена речей і явищ.
Наш єдиний закон — «так заведено». Хоча на запитання, коли, ким і що саме «заводилося», відповіддю у найкращому разі будуть зведений до неба погляд та глухе мовчання.
Єдина спільна для нас усіх психічна домінанта — потреба постійно переконувати себе в тому, що ми реальні, що ми насправді існуємо, маємо власну волю і власний вибір. І це попри те, що ніхто не пояснить ані що таке «реально», ані що таке «насправді», ба навіть у наших дефініціях «правди» — ані слова правди як такої. Та й навіть оте «як таке» — звичайна лінгвістична данина байдужому, мовчазному, позбавленому людських інтерпретацій універсуму. Бо ми зовсім не певні того, що поза нашими інтерпретаціями цей універсум узагалі існує. Інтерпретації — суть словесні конструкції. Тому й кажемо, що світ постав зі Слова, через Слово уявнився, втілився і стався. Проте, чим є наші слова? Абсолютна більшість їх є лише назвами інших слів. Ми втратили здатність (а може, ніколи й не вміли) «називати речі своїми іменами». Ми оперуємо означеннями й поняттями так далекими від дійсності (якщо така існує), що, по суті, живемо не в світі явищ і речей, а в світі, збудованому з випадкових найменувань.
Ми не терпимо неназваного. І не довіряємо названому. Ми роззираємося навсібіч і, вважаючи побачене «справжньою дійсністю», називаємо, називаємо, називаємо.
Особисто мені з усіх способів висловлювання найдоречнішими видаються запитання. В мене збереглося багато наївних, дитячих запитань, на які так ніхто й не дав відповіді. Та й хто мав би відповідати? Вочевидь, хтось інший, не я. Але хто? Можливо, саме тому, говорячи про свої стосунки з реальністю і цілком логічно почавши з «я», я неуникно переходжу на «ми». Бо там, де «ми» — там чергова інтерпретація у формі «об’єктивного» діагнозу, а там, де «я» — проблема identity й індивідуальна відповідальність.
Коли промовляю багатьом, то й говорю від імені багатьох. А я ж один, і ім’я в мене одне! І в мене погані стосунки з реальністю. Зате чудові стосунки з невідомістю.
Моє identity позбавлене теперішнього часу.
Зате моя індивідуальна відповідальність — у запитальності. Складаючи з піщинок чужих слів запитання, я будую сипкий фундамент нашого спільного майбутнього.
Ці запитання ні до кого не звернені, проте вони володіють таким потенціалом можливих відповідей та інтерпретацій, що це вселяє нічим не обґрунтовану впевненість: завтрашній день настане, і прийде чергова година, і станеться найближча мить. Основне — дочекатися їх. Мабуть, це очікування і є суттю мого життя.
Можливо, це є суттю і твого життя. Суттю, не позбавленою сенсу. Якщо тільки знати, що твоє справжнє ім’я — Хтось, Хто Чекає.
Якщо повірити, що крім тебе, чекає ще хтось.
Якщо лише ті, хто чекають, дійсно є.