Краківський «котел»
Коли «Марічка» в Перемишлі приймала рішення про виїзд до Кракова, вона не могла знати, що парафія на Вісьльней вже від якогось часу була під пильним наглядом функціонерів комуністичної безпеки, які підозрювали, що там може бути зв’язковий пункт ОУН. Це не було правдою, хоч о. Граб знав особисто багатьох підпільників, а в його приходстві знаходили притулок не тільки втікачі чи просто українці, які в дорозі потребували нічлігу, але також інколи і оунівські зв’язкові.
Нещастя в краківську парохію прийшло 11 травня 1947 р. «Крізь вікно я запримітила, як четверо чоловіків у цивільному одязі перетинали вулицю, уважно споглядаючи на вікна приходства, — писала Савчин у своїх спогадах. — Мене вкололо в грудях. “Чи не емведисти”, — подумала, інстинктивно відчуваючи, що саме ці люди несуть нам лихо. Довго чекати не довелось. Через кілька хвилин агенти УБ та МҐБ були вже в приходстві». Функціонери безпеки арештували всіх, кого застали в хаті о. Граба (його самого відразу вивезли до тюрми), а в приходстві організували «котел», в якому затримували всіх, хто туди заходив.
Спочатку «Марічці» вдалося приховати, хто вона насправді, допомогли підроблені документи на прибране прізвище. Але щастя тривало недовго. Невідомо, чи хтось з «начальства» УБ упізнав її, чи може «засипав» хтось, кого допитували. Без сумніву є лише одне: функціонери знали, хто потрапив їм до рук і не приховували того перед Савчин. «Коли пройшов перший шок, мене огорнула апатія, — описувала вона з часом свої почуття. — Я зрозуміла, що все скінчене. Глянула на дитину — і гострий біль прошив серце. “Що тепер станеться з тобою, моє янголятко?... Хто заопікується тобою?” Я сіла біля візочка, що служив йому колискою, і очей не зводила з нього [...] Мені спала думка втікати, хоч би й загинути при тому, лише б не потрапити живою в їхні кігті. “Вони будуть мене катувати за мого чоловіка, мучити, щоб видала його. А дитина? Як же я можу його залишити? Та вони вже відривають його від мене, заберуть і більше його не побачу. А може й принесуть його до мене під час тортур і покажуть, щоб ослабити мою волю, щоб через нього дістатись до його батька. І без чоловіка мають за що мене судити або й замучити. Вже не діждатись мені повернення до своєї дитини”. В ті критичні секунди у моїй душі відбувалася страшна баталія — з кожним висновком розуму розривалося на шматки моє серце».
Неможливо сповна описати тодішні почуття Савчин. Усі слова були б тут зайвими. Хто не був у такій ситуації, не зрозуміє повністю трагедії. Але відомо, що впродовж кількох хвилин «Марічка» прийняла рішення. Скориставшись неуважністю функціонерів, вона вибігла в коридор, вистрибнула з другого поверху на тротуар — якимсь чудом не вбилась і нічого собі не зламала — й після цієї шаленої втечі вирвалась з Кракова та добралась до «Орлана». «Вже на місці постою ми обоє сіли віддалік від групи і щойно тепер я докладніше розповіла йому про події у Кракові та мою дорогу до нього. “Орлан” слухав з почуттям глибокого потрясіння. Потім пригорнув і ніжно обціловував моє запухле, в синцях обличчя, а сльози тихо котилися з його очей, змішувались з моїми й обпікали рани на лиці. Ми вгинались під нашим хрестом».
Трагічні переживання «Марічки» вразили та зворушили всіх, з ким вона тоді спілкувалась. За словами Савчин, її подруга «Святослава» сказала, що вона на таке не зважилася б, «бо не стало б у неї ні сил, ні відваги». Не знала вона тоді, що незабаром на неї чекає подібне. Коли функціонери УБ прийшли арештовувати «Святославу» на конспіративній квартирі в Перемишлі, де вона мешкала з однорічною донею, дружина «Тараса» викинулась з вікна третього поверху та загинула на місці.
Подальша доля
Яка була подальша доля героїв тієї драми? Влітку 1947 р. «Марічка» й «Орлан» перейшли на територію УСРР, де продовжували боротьбу в підпіллі — в Карпатах, на Волині та Поліссі. У 1948 р. в них народився другий син — Петро, якого виховувала родина «Орлана». Їхня епопея завершилась 11 липня 1953 р., коли спецгрупа агентів МҐБ арештувала подружжя.
Після затримання Савчин і Галасу перевезено в київську тюрму, де «Орланові» функціонери МҐБ запропонували вислати від його імені кур’єра на Захід для встановлення зв’язку з Закордонним Представництвом УГВР. Той погодився на це, але за умови, що зв’язковою буде «Марічка», а він залишиться в Радянському Союзі як заручник. Йому також вдалося потаємно договоритися з дружиною, що після прибуття на Захід вона повинна розкрити плани МҐБ та не повертатися назад. Савчин виконала свою місію, хоч не всі з середовища еміграції повірили її словам. В нових умовах спробувала влаштувати своє життя, вдруге вийшла заміж, до сьогодні живе в США. «Орлан» перебував у тюрмі до 1960 року. Після виходу на волю також вдруге одружився та забрав до себе сина Петра. До падіння комунізму був під наглядом комуністичних спецслужб. Помер у 2002 році.
Більшість людей, затриманих у краківському «котлі», потрапили або до тюрми, або до концтабору в Явожні. Трагічно склалася також доля оо. Гози і Граба. Після кількох місяців допитів їх обох передали совєтам, де на них чекало нове випробування: довгі роки тюрми та сибірське заслання, з якого вони повернулись щойно після хрущовської відлиги.
* * *Невідомою до сьогодні є доля малого сина «Марічки» й «Орлана». Відомо лише, що за наказом тодішнього начальника ІІ Відділення ІІІ Департаменту МДБ (та головного «спеціаліста» з боротьби проти українського опору) майора Броніслава Врублєвського малого Зенчика поміщено в дитячий будинок у Кракові. В офіційній документації його записали під фіктивним прізвищем. Останні документи, які вдалося віднайти авторові цих рядків, були виготовлені через три роки після краківського «котла». «У 1948 р., в місяці червні [так в оригіналі, але це помилкова дата – І. Г.], в зв’язку з арештом о. Граба на вул. Вісьльней забрано також однорічну дитину жінки к[оманди]ра УПА пс. “Орлан”, — писав до Варшави тодішній заступник голови краківської безпеки. — Дитину за наказом майора Врублєвського поміщено в дитячий будинок в Кракові на вул. Кроводерській під прізвищем Пйотрусь Воєвудзкі. Там дитина не може надалі перебувати, з огляду на існуючі правила та інтервенції дирекції дитячого будинку. Прошу вирішити питання та нас повідомити». Листування в тій справі продовжувалось кілька місяців, аж 18 січня 1951 р. дитину переведено з Кракова до Варшави. В цьому місці слід зникає; за неперевіреною інформацією, хлопчика всиновило якесь бездітне подружжя функціонерів МБП. Після падіння комунізму «Марічка» й «Орлан» намагалися розшукати його, але їхні спроби виявилися безуспішними.
